Ласкаво просимо, гість! [ Реєстрація | Логінrss

Додати оголошення

Відкриття музею Павловича Юрія Рахів 2014

| Новини | 16.11.2014

Призабуласи говірка, звичай пропадає,
Але дух св`ятий гуцульський в Карпатах витає!

Ю. Павлович

14 листопада 2014 року на першому поверсі готелю “Європа” відкрито музей гуцульської різьби Юрія Павловича, в якому представлені роботи майстра в єдиному екземплярі.

павлович_ю_ю_рахів_2014
Павлович Юрій Юрійович Рахів 2014

Юрій Юрійович Павлович народився 10 травня 1942 року в с.Чинадієво, Мукачівського району Закарпатської області. Після закінчення середньої школи 1 рік працював столяром, служба в Радянській армії. Готувався поступити до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Але поступив тільки після третьої спроби. Конкурси на мистецькі спеціальності були по 10 та більше абітурієнтів на одне місце.

В 1971 році Юрій Павлович закінчує інститут та отримує пропозицію працювати на престижній посаді головного інженера-архітектора м. Мукачево. Однак Павлович обирає свій шлях — іде працювати в с. Драчино на художньо-сувенірну фабрику.

Павлович_за_роботою

Працював також на Свалявщині і в Ужгороді, пізніше переїжджає в Косів, який став його головним університетом. У Косові крім виробничих завдань Павлович виконує різні творчі проекти, а з 70-х років розпочинає активну виставкову діяльність робіт.

Виставки, що активно проходять в Коломиї, Косові, Ужгороді, Києві отримують схвальні відгуки та викликають захоплення як фахівців прикладного мистецтва так і відвідувачів.

В 2005р. Юрію Павловичу присвоєно почесне звання “Заслужений майстер народної творчості України”.

З 2011 року Юрій Юрійович Павлович живе та творить у м.Рахів.

Митець дуже вимогливий до себе. Його твори — результат напруженої повсякденної праці, бо трудиться Юрій Павлович як довічний раб музи, який довів свою майстерність до віртуозності. Техніка виконання робіт — різьба, суха різьба, інкрустація бакунтом мосяжними цв`яшками, пацьорками, кісткою, перламутром.

Павлович_Шевченку_Рахів_музей_Павловича_2014
Павлович_Шевченку

З нагоди відкриття музею в приміщенні готелю “Європа” зібралось чимало рахівчан, поважних гостей, представників влади, органів місцевого самоврядування, журналістів.

Під звуки трембіти та гуцульську співанку урочисто гості пройшли до приміщення музею, осв`ячення якого провів о.Василь Носа.

відкриття_музею_Павловича_Рахів_2014
відкриття_музею_Павловича_Рахів_2014

Митця щиросердечно поздоровили та виступили: Аделя Григорук — член національної спілки журналістів України, національної спілки письменників України, Олександр Масляник, заслужений журналіст України — автори мистецького альбому “Юрій Павлович: сповідь душі”.

Григорук_А_Павлович_музей_Рахів_2014

Масляник_О_Павлович_музей

Вітали Юрія Павловича Кухта Василь Васильович – Член Національної спілки письменників України, художник і скульптор, уродженець Рахова Юрій Гав’юк.

кухта_в_вітає_павловича_на_відкритті_музею

В.о. голови РДА Віктор Медвідь, в.п.о. голови райради Михайло Фірка, мер м.Рахів Ярослав Думен, привітали митця, відзначили його вклад в розбудову Гуцульщини вручили подарунки.

Медвідь_В_вручення_Павлович_музей_Рахів_2014
Медвідь_В_вручення_Павлович 

Павлович Юрій Юрійович, який до речі знаходиться в чудовій фізичній формі, щиро подякував присутнім, добрим словом згадавши про всіх, хто доклав зусиль на створення музею та відзначив відчуття радості, що його твори доступні широкому колу глядачів.

Pavlovuch_Rakhiv_2014_museum

Pavlovuch_Rakhiv_2014_museum

Потрібно ще чимало часу, щоб осягнути та зрозуміти який вклад в розвиток Рахівщини та Гуцульщини робить Юрій Павлович. Енциклопедичні знання, унікальність робіт (лише окремі екземпляри мають в особистих колекціях перші особи різних держав), історичне значення кожної деталі, вміння переплести це все в різьбу та художню обробку, важка праця поєднуються в одній людині, яка буде, сподіваємось, ще неодноразово тішити нас своїми творами.

 

різьба_павлович_рахів_2014_музей

павлович_rakhiv_2014_museum

www.rakhiv.net

823 всього переглядів, 2 сьогодні

Рахів історія будівництва залізниці. Італійці в Карпатах

| Новини | 30.09.2014

Італійці в Карпатах
yasinya_train
І
сторія будівництва залізниці в Рахівському районі.

     У центральній частині Європи, серед Східних Карпат, знаходиться Закарпатська Гуцульщина. Це унікальна територія, адже розміщена у найбільш високогірній частині, переважно в межах Рахівського району. Територіально цей край розташований у гірській частині Закарпаття, що є найзахіднішим регіоном України.
    Ця територія має багату історію. Починаючи з сивої давнини, зокрема, з наближенням сюди даків та слов’ян і по теперішній час, тут живуть люди. Археологічні дослідження стверджують, що сліди людської діяльності у цій місцевості відносяться до початку І тисячоліття до н.р., тобто майже 3 тисячі років тому.
    Впродовж багатьох віків, тут мирно живуть горяни різних національностей і народностей. Якщо говорити про сучасний національний склад, то їх є в межах тридцяти. Значно переважають українці до 70% (основна етнічна група – гуцули), дещо менше – румунів та угорців, значно менше – німців, росіян, чехів, словаків та інших. В сучасний період, у таких населених пунктах, як Ділове (історична назва Требушани-Білий потік, Terebesfejérpatak) та Рахів (Rahő) можна зустріти людей з італійськими прізвищами, такими як: Бузі (Буцці), Корадіні, Делізоті, Манфреді, Мартиглоні (Марцігліоні), Зондонелло (Сондонелло), Монті. Але ж як їх предки італійці потрапили в Східні Карпати?
         Історичні дослідження свідчать, що вперше італійці з’явилися в Східних Карпатах у другій половині ХVIII ст., коли Галичина, Буковина, як і територія сьогоднішнього Закарпаття, були в складі Австрійської імперії. Тодішня імператриця Марія-Тереза запросила сюди італійських спеціалістів для будівництва мостів, підпірних стінок та інших робіт під час прокладання через головний Карпатський хребет шосейної дороги, яка з’єднала міста Сигет у Марамороському комітаті і Станислав (тепер Івано-Франківськ) у Галичині через Яблуницький перевал.
         На той час місцеві люди не знали справжньої вартості лісу, який після зрубу спалювали, звільняючи землю від нього під сінокоси і орні ділянки й використовуючи, як матеріал для будівництва житла та обігріву. Ось італійці і навчили їх, що рубаючи дерева для мостів шосейної дороги через річки, потоки й ущелини, можна заробляти гроші. Також вони їм показали, як треба було вірно зрубувати ці дерева, зокрема, при їх падінні – товстим кінцем до низу, а тонким – вверх, як ставити ризи (лодьки для спуску зрубаних і оброблених дерев з гір до низини), як будувати загати (кляузи, водозбірні, гаті), як зв’язувати гужвами дерева тонким кінцем вперед у плоти і сплавляти їх по течії річок. Вони принесли в гори ціну лісам, ціну праці, чим частково змінили тут спосіб життя і часу. Однак, ніяких документальних підтверджень про те, що хтось з італійців тоді залишився тут для постійного проживання, знайти не вдалося, хоча таке могло статися.
    Вдруге італійці у Східних Карпатах з’явилися в 70-х – 90-х роках ХІХ століття. Після революції в Австрії та Угорщині 1848-1849 років та утворення дуалістичної Австро-Угорщини з 1867-го року, у державі досить інтенсивно почався розвиток промисловості й будівництво міст, що й спричинило зростання потреб у багатих лісових ресурсах цього гірського краю. Для того, щоб краще використовувати природні багатства нашого краю імператор Франц Йосиф І дав уряду доручення побудувати залізничну дорогу, яка б з’єднала два уже згадані міста Сигет та Станіслав. Залізниця мала пройти вздовж гірських річок Тиса та Прут.
rakhiv_bridge_prit_old
Побудований міст через річку Тиса

Щоб здійснити цей задум у складній гірській місцевості, потрібні були кваліфіковані спеціалісти. Саме тому, на державному рівні, було прийнято рішення запросити таких спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель, які частково тоді входили до Австро-Угорщини. Там вони у свій час добре зарекомендували себе при будівництві залізничних доріг, зокрема, мостів, тунелів, підпірних стінок та акведуків з тесаного каменя у схожій гірській місцевості Альп. Італійські майстри на той час славилися, як найкращі у Європі майстри-каменотеси, володіли технологією так званої «чистої кам’яної кладки», що застосовували при будівництві аркових кам’яних мостів, тунелів, підпірних стінок та інших інженерних споруд5. Все це, та багато інших робіт вони і виконували, з приходом їх у Східні Карпати.

Письмових джерел про будівництво залізної дороги у згаданій місцевості досить мало, але якщо до них додати спогади старожилів, розповіді нащадків італійців, то вони разом дають можливість більш-менш повно висвітлити цю історичну подію.

Так, ще в далекому 1870 році, у Віденському парламенті була розглянута імператорська ідея будівництва Транскарпатської залізниці. Згодом було представлено і затверджено проект проміжної ширококолійної залізничної гілки Сігет Мармароський-Требушани-Ясіня (Márámarossziget-Terebesfejérpatak-Körösmező), яка би мала з’єднатися з гілкою Воронєнка-Надвірна-Станислав (Woronienká-Nádvirná-Stániszló) в Галичині, яку тоді теж прокладали (Рис.2).

rakhiv_map_railway
Рис.2. Ширококолійна залізнична гілка Сігет Мармароський-Ділове-Ясіня
(Márámarossziget-Terebesfejérpatak-Körösmező)

Будівництво залізниці взяла на себе компанія «Г. Грегенсен і сини» (Gregensen G. es Fiai)7. Прокладати цю гілку розпочали від м. Сигет, яке на той час було центром Марамороського комітату (жупи), до складу якого тоді входив і Рахівський або Тисодолинянський округ – Тісовилдь (Tiszavőldy). Щоб її збудувати необхідно було провести великі підготовчі роботи, зокрема, насипати земляні насипи з високими схилами в ущелинах, розрити землю в гористих місцях, в окремих з них за допомогою вибухівки підривати скелі, тощо. Як відмічає P.Ede в цілому земляних і скельних робіт було проведено в кількості 2608800 м3, викладено з тесаного каменя підпірних прибережних стінок 392700 м3. Загальний кошторис будівництва складав 13500000 форинтів (frt)8.

Під час прокладання залізниці були споруджені чисельні мости, п’ять тунелів та інших інженерних споруд. Було збудовано 13 залізничних станцій і проміжних зупинок, серед яких найбільшими є Ясіня, Рахів, Требушани, Вішовилдь (тепер у Румунії). Вздовж колії також збудували чисельні кам’яні будинки (так звані «бохтарні»), більшість з яких і по сьогодні служать житлом для працюючих на залізниці. Шпали виготовляли на встановлених ними пилорамах тільки з твердолистих порід дерев. Поблизу станції Берлибаш (Barnabás) знаходився склад з костилями (цвяхами) для прикріплювання рельсів до шпал, які можливо і дали назву тут сьогоднішньому селу, яке зветься Костилівкою.

walls_railroad_rakhiv
Будівництво підпірних стінок

Італійські спеціалісти були також задіяні і на будівництві чисельних мостів і тунелів суміжної залізничної гілки за перевалом Воронєнка-Надвірна-Станислав. Зокрема у Ворохті в 1895 році ними було побудовано кам’яний арковий міст через річку Прут, довжиною близько 130 метрів, протяжність центральної арки – 65 метрів9.

vorohta_bridge
Кам’яний арковий міст через річку Прут у Ворохті

За розповідями старожилів та інформації з деяких історичних праць, зокрема авторів P.Ede7, F. Horváth10 та ін., відомо про трагічні сторінки будівництва залізниці. Крім загибелі окремих будівничих тут серед працюючих були зафіксовані спалахи епідемій холери, тифу й кіру, від якої робітники колії масово гинули. Лікарні були переповнені хворими, стан справ по кількості захворювань серед працюючих не розголошувався. Згідно наведених офіційних даних, які вказує F. Horváth, у 1893-94 роках на будівництві залізничної гілки Мармароський Сигет-Требушани-Ясіня серед працюючих було зафіксовано 1847 хворих10. За інформацією, яка представлена P. Ede, згідно поданого звіту урядовій комісії і дирекції держзалізниці, було два спалахи епідемії (табл.1):
– під час першого спалаху холери з 22 липня по 19 жовтня 1893 року, протягом 89 днів захворіло 1481 працюючий, з яких 434 померло (28%), в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 16-17 працюючих і помирали 4-5 людей;
– під час другого спалаху холери з 7 серпня по 23 листопада 1894 року, протягом 109 днів захворіло 366 працюючий, з яких 128 померло (35%), тобто в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 3-4 працюючих і помирали 1-2 людей.
Разом протягом двох спалахів епідемії P. Ede наводить вражаючі цифри: за 198 днів епідемії захворіло 1847 працюючих, з яких 562 померли (32%)11.

tabl1

Таблиця 1
Дані про кількість працюючих на залізниці, які захворіли і померли протягом двох спалахів епідемії, за P. Ede11.

Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, де було змінено русло річки Тиса, що привело до розмивання водою місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні заразні хвороби. Перед очима працюючих поставало страхітливе видовище, коли тоді ще повноводною річкою Тисою час від часу починали пливти домовини із залишками людських тіл, що також могло стати однією з причин спалаху епідемії12. І по нинішній час ця місцевість називається Чумак, від слова «чума».

Щоб запобігти новим спалахам хвороб фірма почала будувати уже до 6-ти існуючих ще додатково 16 лікарняних приміщень, переважно не в зоні робіт та й із великим запізненням. Збільшували і кількість лікарів. Проте робітники більше боялися лікарень, ніж самої хвороби, але госпіталізація була примусовою. Самі хворі жалілися на погане харчування, неякісну питну воду і погані санітарні умови як житлових так і лікувальних приміщень.

Фірма «Г. Грегенсен і сини» представила претензії до замовника, пов’язані з витратами на локалізацію хвороб. Виділені кошти були спрямовані на будівництво згаданих лікарень, пекарень, м’ясних лавок, спецприміщень, допоміжних будівель, моргів, закупівлю ліків та дезінфекційних засобів. Переконавшись у реальному стані справ Міністерство доріг і дирекція залізниць Австро-Угорщини ще додатково виділили  фінансову допомогу при строгому контролі авансових коштів на конкретні цілі.

Були закуплені земельні ділянки для поховання померлих, оскільки місцеві люди не дозволяли їх ховати у діючих кладбищах (цвинтарах). Сім’ям померлих виділили разову матеріальну допомогу. За розповідями місцевих жителів, померлих під час епідемії ховали у братських могилах, присипаючи вапном. Такі братські могили є в Діловому (на Білопотоцькому кладбищі і в урочищі “Нориця”, що знаходиться поблизу сучасного кордону з Румунією), у Рахові (за залізничним вокзалом в урочищі „Кровище”), у Квасах (в урочищі „Чопаш”), у Лазещині (в урочищі „Депо”), тощо. В них поховані люди різних національностей, серед яких найбільше італійців.

За наказом цісарської влади, заражені дерев’яні бараки, які стояли у визначених місцях вздовж всієї залізничної гілки, спалили, а кам’яні житлові будинки продезінфікували. Робітників переселили у нові приміщення і всім їм були виділені черевні пов’язки, спальну солому, теплі одіяла та інше. За ними постійно вели медичне спостереження. Але із-за боязні захворіти, люди часто втікали з будівництва із виділеними авансами. Фінансові перевитрати фірми виросли до 4000000 форинтів11.

Збереглися також людські перекази про те, як італійці будували найдовший тунель через головний Карпатський хребет у межах Зиміро-Воронєнківського перевалу, довжиною 1300 м. Для того, щоб швидше завершити цю прокладку, його рили одночасно з двох боків назустріч. Керуючий роботою інженер, імені якого на жаль не збереглося в людській пам’яті, спрямував роботу двох бригад робітників так, щоб вони не розминулися і своєчасно зустрілися під землею. Але у визначений ним день такої зустрічі не відбулося і проектант від ганьби застрелився. Але роботу продовжували і на наступний день ця зустріч таки відбулася. Керівник, складаючи проект, не врахував, що тунель потрібно прокладати дугою, як це диктував гірський рельєф, що збільшило його довжину.

tunnel_rakhiv

Будівництво тунелю на залізничній гілці
Із-за епідемії хвороб уряд тимчасово заборонив заготівлю деревини і сплав плотів (дараб, бокорів) по річці Тиса. Великі перешкоди будівничим завдавали досить часті паводки, у зв’язку з чим фірма знову вимагала від держави кошти на непередбачувані витрати.
Із поступовим призупиненням епідемії будівельна компанія «Gregensen G. es Fiai» поновила будівництво залізниці. Але для того, щоб вчасно закінчити її, з квітня по вересень 1894 року тут були задіяні 14289 робітники на 76, 564 км (на 1 км – 186 чоловік). Для порівняння, в той же період на будівництві суміжної гілки Воронєнка-Надвірна-Станислав, на 1 км працювало тільки 66 робітників7,11. Проте збільшувати було потрібно не тільки кількість робітників, але і конторських працівників, спеціалістів і перекладачів, які керували і наглядали за роботою працюючих. Було збільшено й кількість кар’єрів для видобутку каміння, яке переробляли на щебінь. Найбільший із кар’єрів був на Климпуш-горі біля села Ясіня. Було також збільшено площі рубок твердолистих порід дерев для виготовлення шпал7,11.

Як бачимо, залізниця будувалася за вкрай важких умов. Можна собі тільки уявити якою надзвичайно складною була ця робота, яка велася одночасно майже на всіх ділянках, тим більше за відсутності сучасної потужної техніки. Складний гірський рельєф, численні скельні виходи, швидка течія річки Тиса та її численних приток-потоків значно ускладнювали будівництво. І на сьогоднішній день вражає міцність підпірних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменя, що за століття витримали не один паводок бурхливих, а по раз і грізних, гірських вод. Роботи тут, в основному, вели сезонно, з квітня до листопада. Очевидно, робітників весною привозили, а восени відвозили назад. І лише окремі з них залишалися тут на круглорічне проживання, оберігаючи житлові будинки та знаряддя праці.

first_train_yasinya
Перший поїзд проїхав по новозбудованому мосту у 1894 році в с. Ясіня

Достовірно відомо, що компанія «Г. Грегенсен і сини» докладала всіх зусиль для того, щоб завершити будівництво залізничної гілки вчасно, але без допомоги держави, тобто Австро-Угорщини, яка була замовником робіт, не обійшлося. І як наслідок, перший пробний потяг тут проїхав влітку 1894-го, що викликав неабияку цікавість серед місцевого населення. Офіційно залізнична гілка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року7,10. Відкриття суміжної залізничної лінії Воронєнка-Надвірна-Станислав відбулось майже на дев’ять місяців раніше, а саме 19 листопада 1894 р6.

Залучали до цих робіт і місцевих жителів Рахівщини, які виконували некваліфіковані роботи, зокрема насипали земляні вали, транспортували шпали і каміння, рубали ліс, тощо. Людська пам’ять їх прізвища в абсолютній більшості не зберегла. До нашого часу дійшло, що багато на залізниці працювало жителів Ясіня (Körösmező), які приймали також участь в плануванні залізничної станції, що стала вузловою та двоповерхового вокзалу, які були одними з найбільших у нашому краї. Головним порадником і організатором робіт тут був місцевий гуцул Василь Попадюк-Базь, знання якого перевірила й затвердила на цій посаді урядова австро-угорська комісія13. Працювали також на спорудженні залізниці Дмитро Семенюк з Берлибаша, Іван Прокоп’юк з м.Рахів та інші14.

building_bridge_tisa
Будівництво мосту

Завершення будівництва залізниці закінчилося урочистостями у м. Кошіцах (тепер у Словаччині) куди приїхав сам цісар Франц Йосип І Габсбург. За його розпорядженням залізницею туди прибула делегація місцевих людей на чолі з В. Попадюком-Базем. Тут гуцульська делегація була в центрі уваги і отримала багато подяк за добру роботу.

tisa_bridge_build_rakhiv_old
Міст через р.Тису 1931р.

Але, як уже відомо, основну кваліфіковану роботу виконували італійські спеціалісти. На жаль, на сьогоднішній час збереглися небагато історичних джерел з іменами тих італійців, хто будував, проектував і керував будівництвом залізниці. За офіційними даними Рахівської райдержадміністрації, на залізничній гілці працювали близько 16 тисяч італійців та спеціалістів з інших країн Європи.

train_station_rakhiv_old
Рахів. Стара залізнична станція

 train_station_yasinya_old
Залізнична станція у Ясінях, що була зруйнована за часів Другої світової війни

Після завершення будівництва залізниці, в силу тих чи інших причин, не всі італійці повернулися додому в Італію. Австро-угорська влада була зацікавлена в тому, щоб окремі молоді спеціалісти залишилися обслуговувати новозбудовану залізничну гілку.

За віднайденими деякими старими документами та розповідями нащадків вдалося встановити імена десятьох з них, що залишилися жити у селі Требушани (Ділове). Достовірно відомо про трьох італійців, що приїхали з регіону Фріулі-Венеція-Джулія, який знаходиться на півночі Італії: BUZZI GIOVANNI ANDREA (Буцці Джованні Андреа) народився в 1856 році у гірській комуні Понтебба, що знаходиться поблизу міста Удіне; СORADINI LUIGI ANGELO (Корадіні Луіджі Анджело) народився 1857 році у місті Сопраменто та PIZINI (СORADINI) MARIA (Піціні Марія), народилася 1861 року біля міста Тренто. Для семи інших італійців вдалося встановити тільки прізвища та імена, зокрема: MARTIGLIONI STEFANO (Мартіглоні Стефано, Пішто), DELIZOTTI GIUSEPPE (Делізотті Джузеппе, Йосип, Ичі), DELIZOTTI EDOARDO (Делізотті Едуардо, Едік), MANFREDI CARLO (Манфреді Карло, Карой), MARTIN LUIGI (Мартін Луіджі, Людвіг), SONDONELLO MARTA (Зондонелло Марта). Виявлено також, що в пізніший період приїхав працювати на залізницю і оселився тут ще один італієць – MONTI CARLO (Монті Карло, Карой). Більшість італійських імен для зручності було перекладено на німецьку, угорську та українську мови, наприклад Джованні – Йоган, Янош, Іван; Джузеппе – Йосип, Ичі; Луіджі – Лойчі та інше.

Встановлено кількість тих, що залишилися проживати у Требушанах (Діловому) і їх прямих нащадків, які народилися, проживали, померли та поховані на сільських місцевих цвинтарях, яких досягло 33 чоловік. Ще 11 людей, які народилися тут, але проживали і померли в інших місцях, зокрема, в містах Прага, Бухарест, Будапешт, Кривий Ріг, Ужгород, Рахів та селах Солотвино, Костилівка (колишнє Берлибаш). Загальна їх кількість становила 44 чоловік.
За спогадами нащадків відомо про деякі сторінки життя італійців, зокрема про Корадіні Луїджі Анжело та Буцці Джованні Андреа.
Корадіні Луїджі Анжело приїхав і поселився у Требушанах в 1885 році разом з жінкою Піціні (Корадіні) Марією, мав ще й прізвисько Гарібальді. За легендою, це було дівоче прізвище його матері, яка була із роду відомого історичного італійського героя, борця за об’єднання Італії другої половини ХІХ століття Джузеппе Гарібальді. Луїджі Анжело проживав у Требушанах на початку потоку Бредецел в збудованому ним будинку. У підніжжі пагорба господарем був вимуруваний досить довгий кам’яний мур, щоб ґрунт не зсувався. Був освіченою, грамотною людиною, знав 12 мов: угорську, німецьку, українську, чеську, словацьку, румунську, польську, турецьку, англійську, російську (був у полоні в Росії під час Першої світової війни), французьку і, звичайно, свою рідну – італійську. Ще за Австро-Угорщини певний період був головою (бировом) села.

Буцці Джованні Андреа приїхав на будівництво залізниці молодим спеціалістом у 1885 році. Відомо, що у його батьків – Буцці Джовані Пьєтро та Буцці Катаріни було 9 дітей: Аддео, Клотільде, Лючія, Санта, Роза, Метільде, Джованні Андреа, Луіджі, Еудженія Тереза. В північних регіонах Італії, звідки родом був Джованні, в кінці XІX століття люди жили не дуже багато. Для того, щоб прокормити сім’ї, чоловіки часто виїжджали на заробітки в інші країни Європи. Коли з’явилися оголошення про будівництво залізниці у Карпатах, молодий Джованні погодилися поїхати. Був хорошим спеціалістом, виконував складні математичні розрахунки будівництва мостів. З батьківщини він привіз бджоли і мав у Требушанах досить велику пасіку, яку у майбутньому продовжили доглядати нащадки.

 trebushanu_bridge
Залізнодорожний міст через річну Тиса, поблизу села Требушани
(Ділове)який під час Другої світової війни був зруйнований

Італійські спеціалісти залишили вагомий слід не тільки в історії України, але і нашої частини світу, тобто Європи. У 1886 році, вони провели певні математичні розрахунки і припустили, що саме тут знаходиться географічний суходільний центр Європи. Нами встановлено, що розрахунки для визначення вказаного пункту були проведені під час будівництва залізнодорожного мосту поблизу села Требушани групою італійських спеціалістів,зокрема – інженером на ім’я Джованні (прізвища якого нам не вдалося встановити) та його помічником, проектантом мосту Джованні Андреа Буцці.

Згодом ця інформація була оприлюднена у Віденській пресі. Для підтвердження правдивості цих розрахунків, була відряджена експедиція учених з Віденського Імператорсько-Королівського військово-географічного інституту17. Після ретельних досліджень австрійськими і угорськими науковцями були підтверджені первинні розрахунки італійців і навесні 1887 року тут було споруджено кам’яну стелу, висотою 1,5 м, на березі річки Тиса (притоки Дунаю), що уже понад 125 років символізує Географічний суходільний центр Європи18. На нижній частині стели латинським шрифтом є напис «LOCUS PERENNIS DILICENTISSIME CUM LIBELLA LIBRATIONIS QUAE EST IN AUSTRIA ET HUNGARIA CONFECTA CUM MENSURA GRADUMMERIDIONALIUM ET PARALELORUM QUAEM EUROPEAM MDCCCLXXXVII», який у перекладі українською мовою звучить так: «Дуже точними вимірами, приладом, виготовленим в Австрії та Угорщині, визначене постійне осереднє місце, що відповідає європейській ширині та довжині, встановлене при вимірах 1887».

      Але яким, як йдеться в написі, «приладом виготовленим в Австрії та Угорщині» це зроблено? Що ж це за прилад? І виходить, що він був тільки один! І це, напевно, могла бути тільки астролябія – астрономічний прилад для визначення широти і довготи, адже у той час тільки ним можна було точно визначити прямі кути двох суходільних ліній і чотирьох їх кінцевих точок, за допомогою яких і визначався центр Європи. Очевидно згадані італійці вміли користуватися астролябією, приладом у першу чергу для моряків, які, плаваючи, встановлювали своє місцезнаходження на водних просторах, починаючи із ІІІ ст. до н.р. Вміння користуватися цим вимірювальним приладом тоді визначався й рівень спеціалістів, якими і були італійці. А Австро-Угорщина у той період була морською державою, адже мала вихід у Адріатичне море, де був її флот, й тому такі прилади цілком могли виготовлятися і у названій державі20.

Географічну широту і довготу суходільного центру Європи було важко визначити до другої половини ХІХ ст., бо у різні історичні часи нульовий меридіан проводили у різних місцях. Єдиний початковий меридіан через Гринвіцьку обсерваторію, що біля Лондона і було затверджено на конференції Європейської комісії з вимірів, яка відбулася у Римі 1883 року. І ось уже через три роки після цього італійські спеціалісти, визначили точне місце вказаного центру і його координати. Однак, сучасні виміри координат є трішечки іншими, адже крім градусів, з’являються уже і хвилини, можуть бути також і секунди. Це можна пояснити тим, що з часу встановлення пам’ятного знака води Атлантичного океану, ряду морів могли розмити або намити ґрунти, на берегах яких є крайні точки Перехрестя, або в свій час ці координати були не зовсім точно визначені.
Багатьом європейцям, хто цікавиться цим, відомо, що подібних нашій кам’яній стелі, які немов би символізують центр Європи є декілька у різних країнах. Але всі вони для того щоб бути згаданим центром, мусять охоплювати острови, що біля берегів Європи, а то й далі від неї з водними просторами. І як не крути масштабною картою, як не вимірювати будь якими приладами, але вони не можуть бути суходільними, бо охоплюють води низки морів і навіть океанів. Тому поняття «суходільний» до них не підходить, звичайно, крім того, який визначили італійські спеціалісти, серед яких був і Джованні Андреа Буцці, що в межах території с. Ділове (колишнє Требушани), на Закарпатській Гуцульщині, на Рахівщині, на території держави, яка зветься Україна.

bridge_tisa
Сучасний вигляд одного з мостів через р.Тису

Будівництво залізниці у цій гірській місцині, як і через інші перевали, без сумніву стало своєрідним «вікном у Європу», що сприяло соціально економічному розвитку Карпатського регіону. Але це приводило також до більш інтенсивного пограбування місцевих природних ресурсів, особливо деревини, перетворюючи цей край у сировинний додаток до імперії. Та й заробітки місцевих жителів на лісорозробках та сплаву лісу по Тисі були мізерними і про значне зростання їх добробуту говорити не приходилося. Тут почали курсувати товарні потяги, а також і пасажирські, від Ясіня (Körösmező), де була залізнична станція, що мала 10 колій, до Будапешту, Праги, Відня, Львова, Чернівців та деяких інших міст.
У неспокійні роки ХХ ст., після розпаду Австро-Угорщини 11 листопада 1918 року, наш край перебував у межах різних держав. Це, зокрема, за Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року у складі Чехословаччини (1919-1945 рр.), але з 1939 по 1944 роки тут перебували війська Угорщини, які придушили Карпатську Україну з центром у м. Хуст. Після Другої світової війни за радянсько-чехословацьким договором від 28 червня 1945 року по 1991 рік Закарпаття відійшло до Радянського Союзу. Угорським і радянським режимами італійці переслідувалися, які ними вважалися неблагонадійні. Так, за збереженими документами, до 1943 року вони були піддані Італії, але з вересня 1943 року угорська влада їх змусила прийняти громадянство Угорщини22.­­­ Як угорська так і радянська влади забороняли їм розмовляти рідною мовою, співати на весіллях італійські народні пісні. Під час війни угорці чоловіків насильно забирали у свою армію і примушували воювати на стороні фашистів. В угорський період їх звинувачували в непокорі, в радянський час – у фашистській пропаганді та шпіонажі, а окремих з них за доносами навіть заарештовували і тримали в тюремних камерах. За таких обставин абсолютна більшість із італійців та їх нащадків почали приховувати своє походження, поступово забуваючи рідну мову, пісні, традиції і звичаї. Вони втратили зв’язок з ріднею на своїй історичній батьківщині, що є дуже сумно, і з часом асимілювалися з угорською та українською місцевими громадами. І крім робіт на залізниці та по обробці деревини особливо у післявоєнний період, частина з них, здобувши належну фахову освіту працювали і по сьогодні працюють інженерами, вчителями, бухгалтерами, медиками і, навіть директорами промислових підприємств та шкіл й науковцями.
Але вони, як свідчать співбесіди з ними, не забувають того, що зробили їх предки, внісши великий вклад у розвиток цього гірського регіону. Сучасні нащадки італійців гордяться своїми предками, які створили собі рукотворний пам’ятник – залізницю. І в пам’ять про них у новій римо-католицькій церкві у Діловому, що побудована за активної допомоги місцевих нащадків італійців, яка освячена 23 вересня 2013 року, відправляють панахиди, як за трагічно загиблими під час робіт на залізниці й епідемій у 90-х роках XIX ст. так і за померлими вихідцями з Італії, які навічно залишилися у землі Східних Карпат.

Публікується з дозволу авторів:

Микола ТКАЧ, історик-краєзнавець;
Микола ВОЛОЩУК (БУЦЦІ), кандидат біологічних наук.
Фото надані авторами

Фронтальне фото: Валерій Онищук
Окремі фото с особистих колекцій В.Волощука, публікацій фото на www.rakhiv.com

 

1278 всього переглядів, 1 сьогодні

Рахів Ломацький Заворожений світ презентація 2014

| Новини | 10.09.2014

В м.Рахів 9 вересня 2014 року відбулася презентація ілюстрованої книги Михайла Ломацього “Заворожений світ”.

рахів_заворожений_світ
У світлиці районного будинку культури зібрались не тільки рахівчани, але й поважні гості, як з України, так і з-за кордону.

гуцульщина

Кожна справа на Гуцульщині, починається з молитви, після якої отець Василь Носа подякував присутнім, зазначивши що повертається правдива історія нашого народу, окремі частки якої переслідувані комуністичним режимом за правду, дослідники видавали за кордоном в діаспорі.

rakhiv_01

Таким, “польовим” дослідником Гуцульщини був і Михайло Ломацький (1886-1968) український фольклорист, етнограф, педагог, культурно-громадський діяч.
Рахів Ломацький Михайло
Допомагаючи під Чорногорою таким авторитетам, як Гнат Хоткевич та Михайло Коцюбинський у зборі матеріалів на гуцульську тематику Ломацький і сам стає велким сином Гуцульщини.

Через активну проукраїнську позицію, як і багатьох патріотів, Ломацького переслідували як іноземні уряди, так і радянські спецоргани.
Обшуки, тюрми, катування, вигнання – така ціна любові до Гуцульщини та України.

Однак, тільки щире серце та повна любові душа могла так написати, як підкреслює упорядник книги – Олександр Масляник :

“Тут, у гуцульских горах, як ніде інше можна почути гомін віків, і зачерпнути силу і віру в майбутнє, тут у зелено-срібних водах озер і рік, можна скупати й очистити не лише тіло, але й душу, та карпатським сонцем зігріти її, а вийшовши на верх Говерли, побачити Бога й почути Його добротливий і ласкавий голос – голос Творця гуцульських гір.”

«Гуцульщина! Запишнена зеленою красотою, сповнена сили, вславлена буйністю природи та бурхливістю життя мешканців -гуцулів.
Здавен давна світ дивами дивувала, людей чудами чудувала, чаарами причаровувала.
На жаль, було мало в нас тих, хто ту нашу Гуцульщину знаі й любив, а красу й силу цінив та подивляв.
А тієї краси й сили було, мабуть,найбільше в частині Гуцульщини, по ту сторону Чорногори над бистротечними річками Білою і Чорною Тисами.
Але ця Закарпатська Гуцудльщина була в нас найменше знана – забута була колись,у мряці забуття залишилась по сьогодні.
А там краса, якій рівну не легко знайти.
Там заховано найбільше первобутності гір й гуцульської старовіччини.
Найгустіші ліси тут були, найбільше було в них різної звірини, найбистріші потоки тут гриміли, найдовше тут усякі духи в нетрях і дебрях перебували, найголосніший був тут гомін гуцульської давнини.
Славу цієї Гуцульщини несла в світ Тиса – славні величиною і красою села, а між ними найбільші – Рахів та Ясиня. Старовинні це оселі – їх початки губляться в мрякотинні сивої давнини….»
(уривок з ч. II- “По той бік Чорногори”, дилогія “Заворожений світ” вид. Тиса, Львів, 2014).

З 20-ти книг виданих книг Ломацього, 13 про Гуцульщину.

Перша частина книги “Заворожений світ” – “По цей бік Чорногори” була видана (Мюнхен-Нью-Йорк) в 1965р., а друга : “По той бік Чорногори” побачила світ через рік – в 1966р. (Мюнхен-Торонто).

Тільки через пів століття, повна версія “Завороженого світу”, без цензури, стала доступною широкому колу читачів завдяки гуцульським газдам, меценатська допомога яких, дозволила здійснити друге видання книги.

ломацький

Презентуючи “Зачарований світ”, упорядник і видавець Олександр Масляник відзначив етнодослідників, які вносять великий вклад в розвиток дослідження Закарпатскьої Гуцульщини: Василь І Володимир Піпаші, Микола Іванович Ткач, Микола Волощук, Іван Бунтушак, Гафія Ковбаснюк, Петро Ференц, Микола Кокіш, Іван Волощук, Василь Гейніш.

олександр масляник
Голова Всеукраїнського об’єднаного товариства „Гуцульщина” Дмитро Ватаманюк розповів про інші книги – це зокрема: “Гуцульська спадщина” Івана Сеньківа, “Дідо Иванчік”, “Рік у віруванях гуцулів” Петра Шекерик-Дониківа.
Ці ілюстровані видання містять оповідки в яких гуцули – знайдуть розповіді діда-прадіда, які чули в дитинстві…..

рахів_ватаманюк

Гуцулів, що вносять вагомий вклад в розбудову етно культури нагороджено грамотами та медалями.

ломацького_презентація_рахів

вручення_грамоти_рахів

презентаці

рахів_гафія_ковбаснюк

почесний_гуцул

Дана публікація може бути змінена та доповнена.
При переопублікуванні матеріалів, посилання на www.rakhiv.info є обов`язковим.

презентація заворожений світ

рахів_презентація

IMG_3179-3166

rakhiv_02

 

1144 всього переглядів, 1 сьогодні

Рахів. Стежками опришків. Фото

| Новини | 14.08.2014

IMG_1920Фото Рахів Меломарафон 25.08.2013 Стежками опришків.
Фото. Рахов. 25.08.2013. Стежками опришков.

Старт веломарафону Стежками опришків – м.Рахів. Амфітеатр Буркут.

Старт веломарафона. Стежками опришків – г.Рахов. Амфитетар Буркут

Читати далі »

2729 всього переглядів, 3 сьогодні

Рахів, прибирання, 12.04.2014. Чисте місто

| Новини | 12.04.2014

Рахів, 12 квітня 2014 року, як було заплановано проведено прибирання території міста Рахів.
На фотозвіті бачимо прибирання потічка, який протікає м.Рахів з вул.Буркут, Горького до вул. Вербник.
Крім небайдужих городян м.Рахів, в прибиранні приймав активну учать мер міста Рахів – Ярослав Думен.
Мусору було вивезено дві грузові машини.
Сподіваємось мешканці м.Рахів, та гості міста не будуть байдужими, недопускатимуть в подальшому
викидання мусору, як на береги поточини так і в воду.
Чистий Рахів = європейське місто.

rakhiv_12.04.2014_01

rakhiv_12.04.2014_02

rakhiv_12.04.2014_03

rakhiv_12.04.2014_04

rakhiv_12.04.2014_05

rakhiv_12.04.2014_06

rakhiv_12.04.2014_07

rakhiv_12.04.2014_08

rakhiv_12.04.2014_09

rakhiv_12.04.2014_11

rakhiv_12.04.2014_12

rakhiv_12.04.2014_10

rakhiv_12.04.2014_13

rakhiv_12.04.2014_14

rakhiv_12.04.2014_16

 

1590 всього переглядів, 0 сьогодні

Рахів. Хода. Панахида. 30.03.2014р. 40 днів Небесній Сотні

| Новини | 30.03.2014

rakhiv_40-days_majdan_13

Рахів. Хода. Панахида. 30.03.2014р. 40 днів Небесній Сотні.
Серед загиблих наш земляк – Гаджа Петро Миронович (13.07.1966-23.03.2014).

rakhiv_40-days_majdan_01
rakhiv_40-days_majdan_02

rakhiv_40-days_majdan_03

rakhiv_40-days_majdan_04

rakhiv_40-days_majdan_05

rakhiv_40-days_majdan_06

rakhiv_40-days_majdan_07

rakhiv_40-days_majdan_08

rakhiv_40-days_majdan_09

rakhiv_40-days_majdan_10

rakhiv_40-days_majdan_11

rakhiv_40-days_majdan_12

rakhiv_40-days_majdan_13

Дані фото матеріали викладено на www.rakhiv.info для вільного розповсюдження.
При використанні в інтернет-джерелах, просимо ставити гіперпосилання, або допис:
використано фото з www.rakhiv.info.

 

 

 

 

 

 

1006 всього переглядів, 0 сьогодні

Рахів 23.02.2014р. Реквієм та молебен за загиблими

| Новини | 23.02.2014

Рахів 23.02.2014р.  Реквієм та молебен за загиблими на Майдані.

01

02

03

05

04

06

Вічна пам`ять, та пам`ять в наших серцях.

790 всього переглядів, 0 сьогодні

Рахів, поети та письменники зустріч 29.10.2013

| Новини | 30.10.2013

rakhiv_poets_01

29 жовтня ц.р. в приміщені залу засідань   міської ради м. Рахів відбулась зустріч з відомими сучасними українськими поетами і письменниками. Гостей рахівянам представив заступник голови міськради П. Бочкор.

Із своїми творами мешканців м. Рахів ознайомив Володимир Шовкошитний – активний учасник боротьби за незалежність України, доктор філософії, Народний депутат України  1-го скликання, видавець, автор низки збірок поезії, прози, публіцистики, наукових статей, кіносценаріїв. В. Шовкошитний автор гостросюжетних романів «Білий кречет» та «Чорний лелека».

Щирими оплесками присутні зустріли виступи Павла Вольвача та відомих закарпатських поетів – лаурета Шевченківської премії Василя Кузана та Петра  Мідяника, останні два народились, проживають і працюють на Закарпатті. В. Кузан народився і проживає в с. Довге на Іршавщині, автор 13 книг – « Золото Карпат» «Богиня», «Рапсодія», «Колискова», а окремі твори перекладено англійською, німецькою, чеською, польською та словацькою мовами.

Петро Мідяник – автор збірок «Луйтра в небо», «Поріг», « Ужгородські кавярні», «Вірші з поду», «Ярмінок». П. Мідяник – поет, есеїст, педагог, один із найяскравіших представників постмодерного українського  дискурсу, лауреат обласної премії імені Федора Потушняка та Національної премії імені Тараса Шевченка  народися в с. Широкий Луг Тячівського району і майже 30 –ть років працював вчителем в школах с. Новоселиця і Тисолов, які мають гірський статус, як і учасники зустрічі в м. Рахів.

На зустрічі в м. Рахів виступив Павло Вольвач – автор роману «Клякса» та збірок віршів «Кров зухвала», «Південний Схід», «Бруки і стерні»… П. Вольвач народився в м. Запоріжжя. Після закінчення школи працював на заводі, служба в армії, знову робота на заводах, вантажником в магазині. Зараз кореспондент у Київському бюро служби радіо «Свобода»

 

В кінці зустрічі, присутні мешканці м. Рахів майже всі, придбали книги з автографами авторів.

rakhiv_poets_05 rakhiv_poets_01 rakhiv_poets_02 rakhiv_poets_03 rakhiv_poets_04

1090 всього переглядів, 0 сьогодні

Тренінг по туризму у центрі Європи

| Новини | 20.06.2013

IMG_7141В середу, 19 червня ц. р. в с. Ділове Рахівського району за підтримки депутата Верховної Ради України В. Петьовки  проведено тренінг на тему: «Маркетинг в туризмі»

Читати далі »

848 всього переглядів, 0 сьогодні

Статистика

Flag Counter